Характерні риси основних культурних процесів

Зміст механізмів динаміки культури розкривають типові культурні процеси. Культурні процеси – це типові, універсальні за масштабами поширення в різних культурах стійкі та повторювальні функціональні процедури. В залежності від конкретних умов типові процеси отримують різну динаміку і змістовне наповнення, які характеризує поняття культурної події. Культурні події – це конкретно-історичні випадки здійснення культурних процесів, які характеризуються певними унікальними рисами, що зумовлені обставинами та способами їх реалізації [13, с. 260].

До основних типів породження та існування феноменів культури належать процеси:

- генезис культури;

- наслідування традицій;

- дифузія культури;

- трансформація культури;

- реінтерпретація форм культури;

- системна трансформація культури;

- функціонування культурних явищ та інші.

Під генезою культури розуміють процеси як формування культури, так і виникнення нових форм культури та інтеграцію їх в соціальну практику, а також процеси формування нових систем і конфігурацій культури, які постійно відбуваються в суспільстві на протязі всієї історії людства [8, с. 366]. Йдеться передусім про появу нових знань, ідей, уявлень, символічних форм, інновацій у вигляді зразків техніки і технологій, соціокультурних механізмів регулювання життєдіяльності людей.

Поняття „наслідування традицій” охоплює процеси трансляції, відтворення новими поколіннями та відмирання існуючих елементів культурної спадщини. Традиції наслідуються або шляхом практичного повторювання певних дій, зразків поведінки, або за допомогою народного фольклору, певних текстів (міфологія, твори мистецтва, наукові праці).

В доіндустріальному суспільстві більшість рис культури транслювалась традицією, саме тому воно й дістало назву традиційного. В наш час з’явилися інші канали трансляції досвіду: радіо, телебачення, ЗМІ, школи, університети.

В якості традицій можуть поставати певні цінності, звичаї, ідеї, погляди, смаки, норми поведінки, ритуали. Якщо традиції існують доволі тривало, то вони можуть перетворюватися на соціальні інститути. Прикладом останнього може слугувати перетворення парного шлюбу на інститут сім’ї.



Дифузія культури – процеси просторово-часового розповсюдження зразка культури, запозичення і впровадження нових форм культури у вже існуючі системи культури [8, с. 177]. Запозичення інновацій з інших культур спостерігається майже у всіх відомих культурах. Воно відбувається по каналам „культурної” комунікації, серед яких особливу роль відіграють торгівля, завоювання, колонізація, міграція, добровільне копіювання певних норм і способів організації життєдіяльності людей, жанрів та стилів мистецтва. Під впливом процесів глобалізації все більшу роль в дифузії культури відіграють сучасні засоби масової інформації та новітні технології (телебачення, Інтернет і т.п.).

Абсолютизація ролі зовнішніх чинників в розвитку культури та зведення еволюції культурних рис лише до просторового їх поширення сприяло виникненню наприкінці ХІХ – початку ХХ століття самостійного напрямку в науці - дифузіонізму. Розвиток ідей дифузіонізму пов’язують з працями німецьких вчених Л. Фробеніуса та Ф. Гребнера, англійського антрополога Г. Чайлда. Прихильники цього напрямку відстоювали погляди, згідно яких повністю заперечувалися поняття еволюції культур і прогресу, а динаміка культури зводилась до розповсюдження певних культурних зразків у просторі з якогось одного чи декількох центрів.

Культурологи вирізняють три основні варіанти дифузіонізму: інвайзіонізм, теорію культурного центру та погляди представників культурно-історичної школи щодо запозичень культурних форм.

Інвайзіонізм (від англ. invasion - вторгнення) стверджує, що розвиток власної культури спричинений майже повністю екзогенними (зовнішніми) факторами, серед яких: вторгнення диких племен, військові завоювання інших народів та культурні запозичення під час мирних міграцій людей.

Теорії культурного центру зображують розповсюдження культури в світі у вигляді хвиль, які зароджуються в якомусь центрі і поступово досягають найвіддаленіших країн світу. В якості такого центру визначають цивілізації Шумера, Вавилона чи Єгипту. Згідно поглядам німецьких істориків Ф. Деліча та Г. Вінклера колискою світової культури був Вавилон, а англійський вчений У. Дж. Перрі вважав, що існував лише один світовий центр цивілізації - Єгипет.

Представники культурно-історичної школи вважали, що розповсюдження культурних інновацій відбувалося не з одного, а декількох центрів – культурних кіл. Так чи інакше, але дифузіонізм з середини ХХ століття послабив свій вплив. Разом з тим, культурологи визнають його внесок в подальший розвиток культурології – була розроблена теорія культурних кіл та теорія культурних міграцій, винайдені методи картографування культурного простору та деякі інші експериментальні методи та методика крос-культурних досліджень.

До процесів трансформації форм культури належать процеси поступових змін утилітарних та соціально-регулятивних функцій, формальних рис і семантичних значень певних культурних форм. До трансформаційних процесів відносять як процеси модернізації, так і деградації, витіснення їх з соціокультурної практики.

В динаміці культури дістали розповсюдження також процеси реінтерпретації форм культури. Ці процеси пов’язані як з символізацію (маркуванням) навколишнього середовища, напрацюванням нормативних зразків інтерпретації запозичених форм, так і зі змінами в їх смисловому навантаженні, смислів.

Функціонування культурних явищ здійснюється під час соціально мотивованої діяльності людей, спрямованої на задовільнення індивідуальних і групових інтересів як у формах опредмечування культурних зразків у конкретних артефактах (технологіях та продуктах життєдіяльності), так і у формах саморегуляції людьми своєї соціальної практики на основі прийняття культурних зразків.

Система трансформація культури охоплює в першу чергу процеси мінливості (еволюції, хвильові мінливості, розпаду, злиття) самих систем культури за тривалий час їх існування. Існують і інші різновиди культурних процесів, які в сукупності утворюють механізми соціокультурної динаміки.

Важливою характеристикою динаміки культури є оцінка результатів змін та особливостей протікання соціокультурних процесів.

В залежності від оцінки напрямків та результатів змін у культурі розрізняють прогресивний та регресивний характер змін. Проте можливо виокремити і особливий стан культури – застій, за якого спостерігається частковий занепад та довготривала стагнація культурних цінностей. Усі три можливі варіанти перегукуються з існуючими в сучасній науці напрямками розвитку суспільства – прогресистським, регресистським та циклічним.

Розвиток культури по висхідній лінії, який призводить до удосконалення культурних форм, збагачення ціннісних смислів культури називають прогресивним. В спрощеному вигляді про прогрес можна вести мову, коли сукупність позитивних наслідків змін перебільшує негативні.

Значний внесок у розвиток теорії соціокультурного прогресу зробили представники еволюціонізму (Г Спенсер, Е Тайлер) та представрики структурно-функціонального напрямку антропології (Б. Маліновськй, Т. Парсонс). Вони визначали прогрес як процес послідовного ускладнення соціокультурних систем з одночасним посиленням диференціації та спеціалізації її окремих функціональних підсистем або елементів.

У випадку, коли спостерігається зворотній процес, що веде до повернення старих, віджилих форм, спрощення культурного життя суспільства або його окремих підсистем, моральній деградації, застосовують поняття регресу.

Питання про критерії соціокультурного прогресу завжди було в центрі уваги дослідників і залежало від розуміння культури тим чи іншим автором. В якості критеріїв висувалися оціночно-якісні показники (розвиток продуктивних сил суспільства, техніки, освіти, моралі тощо), які були неспроможні комплексно охопити суперечливий розвиток культури.

Певною мірою таким критерієм може бути сама людина, точніше рівень розвитку особистості. Цей критерій передбачає високий рівень гуманізації суспільства, досягнення особою соціальної свободи, тобто подолання вікової відчуженості між собою і державою. Але такий критерій є загальносоціологічним, а отже - дуже абстрактним.

Більш плідним виявляється історико-порівняльний аналіз ефективності технологій соціокультурної організації, механізмів регуляції і комунікації з точки зору вирішення задач підтримання і підвищення рівня соціальної інтегрованості спільнот людей, розробки механізмів акумуляції та трансляції соціокультурного досвіду [13, с. 271 - 272].

Але й він має певні недоліки: його застосування доцільно лише для розгляду процесів соціокультурної еволюції на протязі значного історичного часу.

В культурній динаміці розрізняють поступові (еволюційні) і вибухові (революційні) процеси. Вони становлять протилежні форми розвитку культури, які обумовлюють одна одну. Якщо еволюційний розвиток пов’язують з поступовим, безперервним збагаченням змісту культури, то революції є проявом комплексної і суттєвої зміни соціокультурного життя. Такий підхід буде виваженим, оскільки докорінна зміна культури не може не призвести до якісної, стрибкоподібної зміни усього суспільства.

Поступ суспільства засвідчує про наявність різних видів революцій – наукових, релігійних, технічних, технологічних, соціальних, політичних та економічних. Кожна з них так чи інакше позначається на розвитку культури, оскільки супроводжуються бурхливою зливою інноваційних процесів в суміжних сферах і уособлюють собою початок нової епохи (неолітична революція, поява друкованої книги, телебачення, ПК, відкриття радіоактивності та використання атомної енергії, початок опанування людиною космосу тощо).

Разом з тим, слід зазначити, що кульмінаційні періоди в економічному і політичному житті звичайно не співпадають з розквітом культурного життя. Цю особливість динаміки культури ґрунтовно дослідив представник „історичної школи” американської етнології та культурології Альфред Крьобер (1876 – 1965 рр.). В праці „Конфігурації культурного зростання” він дослідив розвиток культурних систем як цілісностей в періоди їх зародження, зростання, розквіту і занепаду [3, с. 146, 148].

Кульмінаційні періоди розвитку згідно його дослідженням, пов’язані з розгортанням можливостей, які містяться в культурному зразку (патерни)[8].

Певний час інноваційні процеси в культурі орієнтуються на зразки, які закладені творцями культури раніше. Коли можливості патерна вичерпуються, принципи та правила, що містяться в ньому, сприймаються як кайдани. В культурі зростають конфліктні ситуації, які призводять до руйнації патерну і вибуховим змінам в культурній конфігурації. Врешті решт має з’явитися новий зразок, що буде визнаний в якості принципово нового еталону. На його підставі відкриваються невідомі раніше способи смислоутворення, що змінюють культурну систему.

Таким чином, однією з найважливіших особливостей культури як системи є її спроможність до самооновлення, породження нових форм, ускладнення структурно-функціональних і організаційних вимірів як системи в цілому, так і окремих її підсистем. Наслідком еволюції культури є підвищення складності соціальної організації та форм життєдіяльності конкретного суспільства, які дістали назви історичного прогресу. Але ці властивості реалізуються не завжди, а тільки за збігом сприятливих умов. Саме тому прогрес в культурній динаміці можливий, але не є обов’язковим.

· 5. 3. Творчість як джерело соціокультурної динаміки

Розвиток культури є наслідком безлічі творчих дій і процесів, які певним чином заперечують усталене, консервативне, традиційне. В соціокультурній сфері, як зазначав Ф. Енгельс, „кожний новий крок вперед з необхідністю є зневажанням якоїсь святині, бунтом проти старого, того, що вижило, але освяченого звичаєм порядку”[15, с. 296]. В історико-культурному процесі традиція і інновації постають як діалектичні протилежності. Створюючи нове, творча діяльність не просто відкидає на звалище історії існуючі форми діяльності, цінності, але перероблює їх, розгортає їх позитивні потенції Вона не лише спирається на існуючу культуру та змінює її, але й зберігає необхідні для розвитку культурні традиції, форми поведінки. Образно кажучи, творчість є ланцюгом, що поєднує культуру сьогодення з культурою наступного дня.

Творчість – це процес людської діяльності, який створює якісно нові матеріальні і духовні цінності. Це продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли зовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю. Елементи творчості притаманні людській діяльності взагалі. Разом з тим, якщо творчість розглядається як окремий різновид діяльності, то вона пов’язується з інноваційними процесами.

В дійсності творчість постає не як окремий вид діяльності, а як синтез різних форм діяльності, родова ознака і родова сутність людини, форма її буття. Творчий синтез є універсальним принципом творіння: він охоплює всі види діяльнісного ставлення до світу (предметно-практичне, духовно-практичне і духовно-теоретичне) і форми діяльності.

Синтезуючі різні форми діяльності, людина розкриває свої креатині потенції, які знаходять прояв як на рівні суб’єктно-об’єктного, так і міжсуб’єктного відношення. Креативна діяльність сприяє виявленню нових граней стосунків, зв’язків людей, сторін і тенденцій суспільного життя. Вона збагачує культуру новими предметними формами та духовними надбаннями(моральні і естетичні ідеали, цінності, норми тощо). Таким чином, в творчості відбувається перетворення як зовнішнього світу (об’єкту) так і внутрішнього світу людини, етносу.

Соціокультурна творчість – це творення спільних зразків дій, принципів об’єднання цілей і відповідних засобів їх досягнення, цінностей, вірувань, а також символічних засобів, забезпечуючих комунікацію у суспільстві.

Соціокультурна творчість – це також процес культурного оформлення нових соціальних (групових) потреб, тобто отримання ними відповідних ціннісно - нормативних координат (цінностей, норм-заборон, ідеалів і таке інше), які визначають особливості життєдіяльності людей та способи задовільнення їх потреб і інтересів. Поява нового зразка поведінки, норм, ідеалів в суспільстві – тривалий процес, який характеризується боротьбою протилежних начал, консервативного, традиційного і нового, що набирає силу і визнання.

Для розвитку культури замало лише творчих особистостей, лідерів, еліт, оскільки стереотипи мислення, менталітету, світоглядні орієнтири спільнот не змінюються водночас. Важливе значення мають соціокультурні умови, які накладаються на потреби та інтереси. Перш за все, це стосується свободи індивіду і захищеності політичних свобод соціальних груп, плюралізму думок, що уможливлює толерантне ставлення до нових ідей та пропозицій. Це також діалог культур, їх взаємозбагачення, запозичення та випробуваних нових форм і механізмів регуляції, звільнення світогляду від догматизму щодо уявлень про навколишній світ та умови розвитку суспільства, формування громадянського суспільства, завдяки якому соціальні ініціативи дістають підтримки людей.

Серед суттєвих ознак творчості необхідно виділити:

· створення якісно нового продукту (матеріального чи духовного), тобто такого, якого раніше не було, своєрідного, з новими властивостями та можливостями;

· соціокультурна творчість детермінована пошуком нових засобів, форм, механізмів задоволення зростаючих потреб, інтересів в нових умовах та виявляється в єдності та боротьбі (критиці, запереченні) консервативного, традиційного та інноваційних начал в життєдіяльності;

· результати творчості діяльності мають бути оцінені (позитивно чи негативно), закріплені в якості цінностей, ідей, норм, правил, ціннісних орієнтирів та зразків поведінки.

Не важко зрозуміти, що питання творчості викликають жваві дискусії, особливо щодо визнання результатів діяльності, оцінки їх соціальної цінності. Відповіді на зазначені питання залежать від фактору оцінки: а) оцінювати може окрема особистість або суспільство в цілому; б) певна суб’єктивність оцінки; в) запізнення в часі оціночних дій щодо результатів діяльності людини; г) складність механізмів оцінки різних видів творчості відхиляє можливість універсального підходу і простих процедур оцінки.

Природа творчості в теоретичній літературі тлумачиться неоднозначно. Можна виділити три основні підходи до розуміння її сутності:

· творчість – це ознака і родова сутність людини;

· творчість пов’язана з тайною народження оригінальних витворів людського розуму і тому лише обдаровані люди можуть бути творцями;

· творчість розглядається як вища форма креативності, котра притаманна усім рівням ієрархії буття, живій і неживій природі.

Чи можливо поєднати такі підходи? Такі спроби існують. Вони пов’язані з осмисленням перспектив створення загальної теорії творчості на основі міждисциплінарних досліджень та досягнень сінергетики. В міждисциплінарних дослідженнях робиться акцент на вивчення проблеми „екології творчості”, свідомого управління креативними процесами в різних сферах життя людей з метою підтримання певних систем в стані динамічної рівноваги шляхом прогнозування, попередженні або мінімізації ризиків.

Прихильники нових поглядів вважають, що сутність творчості полягає в процесах оновлення, переходу від хаосу до порядку, які обумовлюються дією антиентропійного потенціалу всесвіту. Цілеспрямована діяльність людини, спрямована на зміну умов свого існування, розглядається лише певною стадією глобальних телеологічних процесів, тобто таких, які мають певну мету і підпорядковані їй.

Разом з тим, слід зазначити, що для дослідження творчості як важливого фактору культурної динаміки, необхідно спиратися як на нові, так і на вже розроблені в науці підходи. Згідно ними, творчість розглядається як продуктивна діяльність з вироблення, розробки, реалізації творчих задумів з метою розв’язання соціальних і теоретичних проблем і забезпечення розвитку суспільства. Творча діяльність властива лише суспільно-історичній істоті – людині. Тільки в діяльністному ставленні до світу людина може забезпечити свої потреби і створити умови для подальшого існування та розвитку. Існує безліч конкретних форм діяльності, але всі вони об’єднуються в три основні види ставлення до світу: предметно-практичне, духовно-практичне і духовно-теоретичне.

Універсальні здібності людини пов’язані з багатогранними формами діяльності: чим більше розвинені форми діяльністного ставлення до світу, тим ширше палітра здібностей. Творчість, як діяльність людини, суспільно-історично зумовлена. Соціально-культурні фактори життєдіяльності суспільства створюють необхідні умови для поширення різних видів діяльності та сприяють зростанню здібностей людей, які є основою інноваційної діяльності.

Результатом творчої діяльності може бути як певний матеріальний предмет, так і духовні утворення – уяви, ідеї, образ, концепції тощо. В процесі творчості змінюється і особистість, її ставлення до життя, поведінка, здібності. Культурний, інтелектуальний і моральний розвиток особистості становить не менш важливий результат, ніж певний технічний винахід.

В творчості діалектично поєднується досвід, традиції і інновації. Вирізняють об’єктивну і суб’єктивну оцінку нового. Об’єктивна новина передбачає, що результат є новим і оригінальним для суспільства, тобто таким, якого досягнуто вперше. Суб’єктивна новина має індивідуально психологічний характер: суб’єкт діяльності оцінює результат як інновацію, але в дійсності він лише повторив вже відоме. І хоча психологи зазвичай вважають таку діяльність творчою, для культурології більший інтерес має загальнозначущий результат праці. Творчість як вища форма продуктивної (а не репродуктивної) діяльності вимагає наполегливої праці і таланту та має суттєві наслідки для розвитку культури.

Творчий процес відбувається в діалектичній формі. Він не одноманітний, а полілінійний. В його основі система процесів мислення, які йдуть одночасно. З психологічного боку творчість пов’язана з самореалізацією особи, з чинниками уяви, інтуїції, ейдетичності (ідейно-образного відчуття прихованих закономірностей) та евристичним мисленням[9].

Механізми культурної регуляції творчості складаються у суспільстві історично. Йдеться передусім про формування, навчання, виховання та розвиток людини, та умови, в яких відбувається творчий акт.

Творча особистість використовує в своїй діяльності певні регулятиви, які спрямовують діяльність. Їх можна поділити на дві групи. До першої належать принципи, методи, правила діяльності, які людина отримує з культури своєї епохи. Це – загальновизнані наукові теорії, художні стилі, методологічні засади діяльності. Не менший вплив здійснюють і ментальні комплекси, які обумовлені певним типом культури або субкультури (наприклад, принцип діалектичності процесу розвитку, причинної обумовленості явищ тощо). Певним чином на стратегію творчої діяльності впливають і „зародкові” ідеї, які не дістали статусу загальновизнаних.

Другу групу умов складають індивідуально-особистісні настанови творців, які визначають особистісний стиль діяльності, способи породження і селекції нових ідей. Хоча вони певним чином і обумовлені існуючими в культурі способами дій, але їх формування та застосування залежить виключно від людини. Творчий процес має і свою внутрішню логіку, яка обумовлена змістом творчої задачі, цілями та засобами. В творчості, як слушно зауважив поет і філософ Йоган Гете, вільним є лише перший крок, після якого люди стають рабами наступних своїх дій.

Важливим чинником динаміки культури і поширення творчої діяльності є соціальне управління. Суспільство створює запит на інноваційну діяльність і відповідні умови на її поширення. В давнину позитивне ставлення до творчості як соціальної цінності було радше випадком і спрямовувалось головним чином на вдосконалення знарядь праці, і лише в Стародавній Греції дістали визнання окремі види філософської, художньої та технічної творчості. В середні віки домінувала ідея творіння світу Богом, згідно якої людина була обмежена в творчих проявах. Ставлення до творчої діяльності почалось змінюватися в епоху Відродження. В ХІІІ – XVII століттях в західноєвропейській культурі формується культ геніальної людини, але аж до початку ХХ століття панувала традиція звужувати сферу творчості переважно до філософії та мистецтва.

Шанування творчості знаходиться в залежності від прогресу суспільства і набуває своїх вищих форм в індустріальному та постіндустріальному суспільстві. На цьому етапі розвитку цінними стають не лише результати діяльності, але і сам процес творіння. Формується соціальне замовлення на постійно зростаючу інновацій діяльність.

Водночас, слід брати до уваги і те, що розвиток культури неможливий, якщо суспільство не сприяє діяльності культурних організацій, наукових установ, освітніх закладів, бібліотек, спілок винахідників і раціоналізаторів. Розвиток творчої діяльності стримує недостатнє фінансове забезпечення та не вирішення питання захисту інтелектуальної власності.

· 5. 4. Типи творчої діяльності

Складність структури діяльності і багатоаспектність творчого синтезу зумовили наявність великої множини форм творчості, які виокремлюють за методами, змістом, структурою та суб’єктами творчості.

За предметом творчості розрізняють такі типи творчості, як: ·предметно-практична, · духовна-практична і · духовно-теоретична.

Основопокладаючою по відношенню до інших видів діяльності є предметно-практична творчість. Вона пов’язана з задоволенням основних потреб людини та забезпеченням життєдіяльності суспільства. Предметно-практична діяльність здійснюється на основі пізнання закономірностей об’єктивного світу і знаходить прояв у створенні нових засобів виробництва, предметів споживання, технологій та необхідних умов для стабільного розвитку суспільства.

Формами духовно-практичного освоєння світу є мораль, міфологія, релігія, мистецтво та інше. Творчість постає як синтез різних видів діяльності та реалізація духовних надбань в предметно-практичній сфері. Значне місце у духовно-практичному засвоєнні дійсності займає технічна, науково-технічна, художня та соціальна творчість.

Соціальна творчість, в широкому розумінні цього поняття, пов’язана зі створенням нових суспільних відносин у відповідності з прийнятим ідеалом і існуючими політичними та ідеологічними парадигмами модернізації суспільства (консерватизм, лібералізм, соціалізм тощо). Головна функція соціальної творчості – забезпечення соціальної злагоди та стабільного розвитку суспільства. Незмінною умовою соціальної творчості і засобом її реалізації є здобуття свободи, вільний розвиток особистості.

Соціальна творчість пов’язана з діяльністю великих спільнот, політичних партій, суспільних рухів, громадськості. Для її здійснення потрібен схвалений і підтриманий більшістю соціальний проект (модель майбутнього), готовність суспільства втілювати його в життя, а також певні політичні, економічні та соціокультурні умови для його реалізації. Позитивні та негативні наслідки соціальної творчості визначаються з часом, інколи наступними поколіннями.

У більш вузькому, спеціальному значенні соціальна творчість пов’язана з соціальною культурою, з сукупністю інститутів та організацій, що безпосередньо забезпечують задоволення соціальних запитів людини, здійснюють її соціальний захист. Соціальна творчість в цьому контексті може мати прояв в уточненні цілей, засобів і напрямів соціального прогресу, модернізації соціальної інфраструктури, якісних змінах (в напрямку соціальної спрямованості) економічних і політичних програм, бюджетів, планів, запровадженні нових форм людського спілкування та вирішення соціальних конфліктів загалом. Соціальну творчість можна визначити як новаторське ставлення до життя, що веде до створення форм суспільного життя, адекватних вимогам і потребам сучасності у сфері виробництва, політичного життя, побуті та організації дозвілля.

Технічна творчість – це духовно-практична діяльність, яка спрямована на створення нової техніки і технологій шляхом пізнання закономірностей природи та їх опредмечування в певних продуктах трудових функцій, досвіду і знань. На етапі машинного виробництва її особливістю є те, що досягнення науки активно включаються в евристичні процеси. В умовах науково-технічної революції технічна і наукова творчість об’єднуються в науково-технічну творчість.

Результатом технічної творчості є знаряддя праці та будь-які інші технічні артефакти, котрі разом з людьми, що створюють та використовують їх, утворюють важливу складову виробничих сил суспільства. Впровадження у господарську діяльність нової техніки і технологій є показником не лише розвитку економіки, але й культури.

В залежності від технологічного способу зв’язку людини і техніки виокремлюють три основні етапи розвитку техніки: знаряддя ручної праці і інструменти, машини (на рівні механізації) та автомати (машини на рівні автоматизації). На першому етапі людина є матеріальною основою технологічного процесу, а знаряддя праці лише посилюють або модифікують фізичні можливості її органів На другому етапі основою технологічного процесу стає машина, а людина лише доповнює її.

Основу взаємозв’язку людини й техніки на третьому етапі становлять два рівноправних агенти взаємодії „людина – техніка”. Людина перестає бути фізичним придатком технологічного процесу і здобуває реальні умови для використання своїх творчих здібностей. Розвиток самої техніки вже не обмежується фізіологічними можливостями організму, а набуває антропокультурного і космологічного значення. Техніка і сучасні технології перетворюють людину на космологічну силу, здатну змінити не тільки нашу планету, а й найближчий Космос.

Основними формами технічної творчості є винахідництво й раціоналізаторство. Розвиток науки, техніки і технології складають механізми і індикатор науково-технологічного процесу. Все більшу роль у сучасному світі відіграють нові технології, які є наслідком технологічної творчості. Раніше під технологією розуміли сукупність і послідовність певних операцій, які застосовували в конкретному виробничому процесі. В сучасному розумінні технологія представляє собою складну систему артефактів, виробничих операцій і процесів, ресурсних джерел, підсистем соціальних наслідків інформації, управління, фінансування і взаємодії з іншими технологіями [12, с. 566].

Особливе місце в системі сучасних технологій посідають інформаційні технології. Чим вище рівень сучасної технології (наприклад, генна інженерія чи телематика), тим більшу роль в ній відіграє інформаційна складова. Системний характер сучасних технологій робить їх генератором деяких соціокультурних процесів.

Змінюється предметна галузь виробничої діяльності людини і характер творчої активності людини, що вимагає пошуку нових механізмів її соціалізації та інкультрації. Людина перестає бути безпосереднім елементом технологічного ланцюга і отримує значно більше можливостей для реалізації творчих здібностей.

Нові технології суттєво впливають на розвиток суспільства. В залежності від соціально-економічних умов застосування техніки цей вплив може бути повільним, або, навпаки, посиленим. Під впливом технічної творчості в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків та процесів інтеграції перебуває не лише економіка, але і інші сфери життя суспільства (політика, сфера безпеки і оборони, система освіти, культура, побут, звички).

Техніка є важливим ланцюгом у системі суспільство – природа. Конструктивний, або деструктивний вплив техніки на навколишнє середовище залежить не лише від особливостей самої техніки, але і від розвитку суспільства, його культури, екологічної свідомості.

Художня творчість – це створення нових образних і символічних структур, яким притаманні естетичні, пізнавальні і комунікаційні цінності. Її основу складає діяльність митця, його знання і уміння нестандартно бачити світ і втілювати їх в художніх образах. На відміну від наукової і технічної творчості, у художній творчості надзвичайна велика роль належить уяві, художній інтуїції, філософсько-світоглядній позиції митця.

Під впливом сучасних нових технологій формуються нові види мистецтва та художні стилі, посилюється роль електронних засобів тиражування і розповсюдження художніх творів (комп’ютерна графіка, комп’ютерна музика).

Розвиток сучасної культури, що ґрунтується на масових засобах комунікації, робить мистецтво доступним широкому загалу громадян. А це, в свою чергу, містить і загрозу падіння якості естетичних стандартів, які традиційно підтримувались класичним мистецтвом.

Особливістю художньої творчості є і більш складний характер оцінки, визнання творчих здобутків митців. Аналіз інновацій в художній культурі потребує певних професійних знань (мистецтвознавство, психологія мистецтва, етика, естетика) і обізнаності з сучасними тенденціями розвитку кожного виду та жанру мистецтва.

У духовно-теоретичній сфері можна вирізнити такі типи сучасного творчого синтезу як наукова та філософська творчість. Наука – соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво і систематизацію знань про закономірності існуючого теоретичного обґрунтування та емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об’єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб’єктивності) [6, с. 410].

Для науки характерними рисами є:

· предметний і об’єктивний спосіб дослідження світу;

· спрямованість на відкриття законів та закономірностей світу;

· використання певних методів (методології) для формування та конституювання знання;

· строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість та об’єктивність знання;

· наявність специфічної мови (емпіричної і теоретичної) і особливих приборних комплексів;

· особлива система підготовки науковців, що володіють систематизованим знанням і засвоїли особливу систему цінностей;

· наявність особливого типу інституалізації (тип відтворення наукових знань, об’єднання науковців в колективах, спеціальна промислово-технічна база тощо) (див. мал. 1)..

Віддзеркалюючи світ в його об’єктивності, наука не вичерпує всієї культури, а складає лише один з ї елементів, який тісно взаємодіє з такими різновидами культурної творчості, як мораль, релігія, філософія, мистецтво тощо. Наукова творчість пов’язана з творенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер, формуванням сучасної наукової картини світу. Вона має певну логіку досліджень: факт – ідея – гіпотеза – теорія. Результати творчості в галузі науки можуть знаходити відображення в змінах основних компонентів науки: теоріях, науково-дослідних програмах, проектах.

Теорії систематизують та узагальнюють емпіричний матеріал, дають його опис і пояснення, здійснюють передбачення нових ефектів та можливих процесів. Науково-дослідна програма орієнтує науковий пошук, визначає залучення традицій та нових підходів. Науковий проект поєднує теорію і практику функціонування ідеї з алгоритмами їх об’єктивізації та технологіями застосування.


Наука впливає на процес соціалізації особистості, засвоєння культурних і соціальних цінностей, формування світогляду, що ґрунтується на об’єктивному, критичному і адекватному баченні дійсності. Вона є рушійною силою науково-технічної революції, вагомим чинником соціального і культурного прогресу людства.

Особливою формою духовно-теоретичного засвоєння світу є філософія, яка просякнута творчістю і не може існувати поза її межами. І хоча філософія спрямована на одвічні проблеми, вирішення їх в різних філософських школах та напрямах неоднакове. Філософія існує як діалог не співпадаючих, а інколи і діалектично протилежних концепцій. Вона репрезентує собою синтез досвіду і новації, суб’єктивного і об’єктивного начал, раціонального і позараціонального.

Філософія сприяє формуванню світогляду людини: відображає світ як ціле, місце людини в світі, відношення до світу, естетичні і моральні ідеї, смисл життя. Постаючи як самоусвідомлення епохи, філософія має здійснити інтеграцію усіх форм діяльності людини в певний історичний період. В наш час її призначення полягає в формуванні свідомості, елементом якої має стати висока відповідальність людей перед викликом глобальних проблем людства та розуміння необхідності налагодження плідного діалогу між культурами і народами.

В сфері релігійної свідомості та релігійних культів вести мову про творчі процеси потрібно з обережністю, оскільки основою будь-якої світової релігії є незмінні канони, а традиційність є їх головною ознакою. Разом з тим, і в цій сфері спостерігаються тенденції, які свідчать про творче переосмислення певних подій з історії релігій (наприклад, засудження інквізиції та інше), пошук шляхів до діалогу та порозумінню між різними конфесіями, посилення екуменічного руху та поява нетрадиційних релігій і культів [10]. Ідеологія екуменізму є наслідком кризи окремих християнських церков і напрямів, секуляризації суспільного життя та інтеграційних процесів у суспільстві. Важливість цього руху полягає в тому, що він сприяє послабленню міжконфесійного відчуження, релігійного фанатизму та екстремізму.

Окремого дослідження потребують процеси сучасної міфотворчості в політичній сфері. Вони більшою мірою досліджуються в сучасній політології та соціології політики, але так чи інакше стають фактами культурного життя людей і впливають на їх ціннісні орієнтації та поведінку.

· 5. 5. Еволюціоністські моделі соціокультурної динаміки

Найбільш поширеною науковою моделлю культурної динаміки на протязі ХІХ – ХХ ст. був еволюціонізм. Він репрезентує систематизовану схему незворотних культурних змін. Основу соціокультурного класичного еволюціонізму заклали такі відомі дослідники як Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л. – Г. Морган, Дж. Леббок. Проте в 50-х роках ХХ ст. завдяки працям Л. Уайта, А. Вайда, М. Салінса розпочався новоеволюціоністський етап цього вчення, під час якого були узагальнені теоретичні висновки попередників щодо загальних закономірностей соціокультурних процесів, а наукові дослідження зосередились навколо проблеми пошуку елементарних одиниць соціокультурного розвитку (див. мал. 2)..

В основу еволюціонізму покладена концепція англійського філософа Герберта Спенсера (1820 – 1903 рр.), який систематизував еволюціоністські ідеї європейських філософів просвітництва, критично проаналізував існуючі на той час природничо-наукові концепції та сформував власну теорію еволюції, до речі, раніше і незалежно від Ч. Дарвіна.

Згідно його поглядів еволюція розглядається як загальнокосмічний процес, складниками якого є надорганічна, органічна (біологічна) і соціокультурна еволюція. Головна ідея концепції Г. Спенсера полягає в тому,


що незворотні зміни культурних феноменів здійснюються в напрямку більшої упорядкованості і ускладнення шляхом поступової диференціації та інтеграції (зведення до виразної єдності) різнорідних елементів та структур культури. Ускладнення структури характеризує перехід певного культурного організму від гомогенного до гетерогенного стану (в біології це твердження називається „формулою Бера”). Гетерогенний стан культури характеризується наявністю таких форм, які є різними за своїми рисами і складом.

Еволюціоністська парадигма соціокультурного розвитку спирається на такі основні положення:

· еволюційна форма розвитку є об’єктивною закономірністю;

· еволюційний процес веде до ускладнення соціокультурного життя і супроводжується підвищенням рівня його організації;

· культура розглядається яку сукупність процесів адаптації людей, об’єднаних у суспільство, до навколишнього середовища ;

· існує два типи механізмів адаптації людини – біологічний та культурний, які є відносно незалежними один від одного.

Слід наголосити на тому, що еволюціонізм ґрунтувався на ідеї, згідно якої розвиток усіх соціальних і культурних систем відбувався однаково, шляхом послідовних змін однакових для всіх спільнот культурних форм. Під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів в культурній системі відбуваються зміни. З множини культурних новацій відбираються найбільш доцільні. Схожі між собою елементи культури інтегруються і утворюють стан динамічної рівноваги між системою і середовищем. Внаслідок підвищення рівня складності культурної системи поступово виникають дезінтеграційні тенденції, які призводять до занепаду. В подальшому система прагне здобути стан динамічної рівноваги і еволюція продовжується.

До зовнішніх факторів, які зумовлюють еволюцію, належать природні умови, запозичення з інших культур. Серед внутрішніх факторів еволюції виділяють існуючі звичаї, традиції, норми та інновації. У ході еволюції вплив цього вторинного середовища зростає, що проявляється в посиленні взаємозв’язків між індивідами та зростання міри їх свободи.

Виділяють три типи еволюційних концепцій: однолінійна, універсальна і багатолінійна. Однолінійна модель соціокультурного розвитку передбачає наявність універсальних стадій розвитку культури для кожної спільноти. В наш час вона не вважається методологічно ефективною. Класичним прикладом такої моделі є схема трьох стадій господарського розвитку людства: мисливство і збиральництво, скотарство та землеробство, які у шотландського дослідника А. Фергюссона (1723 – 1816 рр.) вперше отримують назви дикунства, варварства та цивілізації. Для Г. Спенсера найістотнішим був поділ соціокультурного розвитку на дві основні стадії – первісності та цивілізації, кожна з яких також поділяється на дві частини: на дикунство та варварство – перша, і на деспотично - мілітарний та індустріальний періоди - друга.

Зразком лінійного еволюціонізму є також марксистська модель формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична).

Ідея універсальної еволюції полягає у виявленні глобальних змін, що мають форму розвитку. Вона є продовженням традиції Л. Моргана, в якій послідовність в розвитку культури виводиться на самий вищий рівень узагальнення і, ясна річ, відволікається від різноманітних умов і рис спільного існування людей. Концептуалізація обмежується лише універсаліями. Подібні підходи спостерігаються у В. І. Вернадського, Н. Ф. Федорова, О. А. Чіжевського, М. М. Моісеєва. Останній доклав чимало зусиль до розбудови концепції коеволюції суспільства та природи (концепція глобального еволюціонізму).

Концепція багатолінійного розвитку передбачає можливість множини майже рівноцінних шляхів еволюції. Особливістю цієї концепції є те, що дослідники обмежуються дослідженням окремих регіонів і емпіричними узагальненнями явищ, що повторюються. Основи цієї концепції сформулював американський антрополог-новоеволюціоніст Джуліан Стюард (1902 – 1972 рр.), який у 1955 р. опублікував працю під промовистою назвою „Теорія змін культур: методологія багатолінійної еволюції”.

Складовою частиною новоеволюціонізму стала концепція модернізації, яка досліджує сукупність незворотних соціокультурних змін сучасних розвинутих суспільств та умови, що забезпечують певні гарантії їх поступу. До основних ознак, які притаманні модерновим суспільствам, належать: · сучасні технології, що базуються на науковому знанні; · новий рівень виробництва, який змінює традиційно ручну працю; · демократичний політичний режим, який прийшов на зміну авторитарним та олігархічним формам правління; · універсальна система законів; · соціальний статус людини, який досягається, а не отримується в спадок; · раціоналізація соціокультурного життя та інші.

Ці риси поширюютьсяна інші країни різними шляхами, серед яких торгівля, колонізація, фінансовий контроль, культурні впливи. Разом з тим, модернізаційні процеси вимушені долати перешкоди не тільки з боку соціальних інституцій традиційних суспільств, але й з боку внутрішніх механізмів адаптації (звички, стереотипи поведінки). Останні, звичайно, не усвідомлюються, а діють автоматично, стримуючи впровадження новацій.

· 5. 6. Концепції циклічного розвитку культури

· В основу циклічних концепцій покладено узагальнене уявлення про універсальну форму соціокультурної макродинаміки – цикл або хвилю. Кожна культура за такого підходу проходить певний життєвий цикл від виникнення до занепаду.

· Циклічні, або як їх інколи називають, циклічно-хвильові концепції дозволяють підкреслити послідовність зміни певних подій (хронологію) та форму руху (ритми, підйоми, спади). Цикл дозволяє уявити незворотність процесу, який може перериватися або змінювати траєкторію руху під впливом різних факторів. Хвильова траєкторія динаміки, навпаки, зосереджує увагу на певну зворотність змін.

· Подібні погляди були поширені в античній і древньокитайській філософії, але лише в епоху Відродження вони отримали певне концептуальне відображення. В першу чергу слід згадати видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332 – 1406 рр.), який кінцевою причиною циклічного піднесення й занепаду окремих суспільно-державних організмів вважав закономірні, на його думку, зміни морально-вольового стану правлячої верхівки. В цьому його погляди передували концепціям таких мислителів, як А. Дж. Тойнбі та Л. М. Гумільов, які найтіснішим образом пов’язали історію того чи іншого етносу з духовним чи енергетичним станом представників провладної суспільної верстви та народу в цілому. Італійський державний діяч, філософ і письменник Н. Мак’явеллі (1469 – 1527 рр.) вважав, що кожний народ на своєму історичному шляху переживає дві доби: піднесення доблесті та її падіння і плюндрування моралі.

· Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 – 1744 рр.). Його заслуга полягає в тому, що він ввів до культурології метод порівняльного дослідження і зосередив увагу не на зміні політичних форм суспільства, а на змінах в культурі. Рушійною силою динаміки він вважав людський дух, який інтерпретував услід за Р. Декартом, як розум.

В праці „Основи Нової науки про спільну природу націй” (1725 р.) Дж. Віко в культурній історії кожного з народів виділяє три періоди: божественний, героїчний та людський. Перший період визначається за притаманною людям того часу міфологічною формою осмислення світу. Це період дикунства, коли людська фантазія обожнювала сили природи.

На другому етапі боги починають уявлятися антропоморфно, закладаються підвалини культури, утверджуються монархічні форми правління та основні правові норми. Визначальну роль в суспільстві відіграють герої: вожді, пророки, винахідники.

Людська доба починається з кодифікації законів (систематизації законів по галузям...) та введенням формального правопорядку. Господарська діяльність і форми політичної влади набувають неабиякого розквіту, але людей опановують корисні інтереси і суспільство починає морально розкладатися.

Важливість досліджень Дж. Віко полягає в тому, що він, досліджуючи кожен з періодів історії, вказує на необхідну обумовленість мови, політики, права, моралі та мистецтва типом тієї епохи, в якій живуть народи. На відміну від представників раціоналістичної філософії, Дж. Віко вважав, що культурою і суспільством рухає не „чистий розум”, а народна мудрість як синтез волі і інтелекту, свідомості і душі.

Російський філософ і публіцист Микола Якович Данилевський (1822 – 1885 рр.) у праці „Росія і Європа” обґрунтував концепцію багатолінійного, але замкненого розвитку культур (концепція локальних культурно-історичних типів). Дослідивши 10 культурно - історичних типів, він дійшов висновку, що всі вони послідовно проходять стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі.

М. Я. Данилевський істотно переосмислює традиційне розуміння культурно-історичного прогресу, але не відкидає цього поняття взагалі. Він переконаний, що „беззупинний розвиток, нескінчений прогрес в одному й тому ж напрямку (а тим більше – в усіх напрямках разом) є очевидною неможливістю” [2, с. 108].

Чим це пояснюється? Як неординарний мислитель М. Я. Данилевський творчо підійшов до тлумачення змісту і форм історичної творчої діяльності і, відповідно, до особливостей розвитку різних історичних культур. На його думку удосконалення форм мислення та життєдіяльності призводить до надмірного їх ускладнення, яке неминуче ставить межу на подальшому істотному прогресі в тій галузі, на якій тривалий час було зосереджено увагу і сконцентровані зусилля.

Тому, аби поступальний рух не припинився взагалі, необхідно, досягнувши певного ступеня досконалості, розпочати поступальний рух з нової вихідної точки і іти іншим шляхом. Але цей поступальний рух мають здійснити не „виснажені” культури, а народи іншого культурно-історичного типу.

М. Я. Данилевський звертав увагу на згубність одночасного розвитку тієї чи іншої локальної цивілізації, що за сучасних умов стало відчуватися ще гс гостріше – прориви в розвитку технологій і добробуту одних народів ще не є запорукою розвитку культури всього людства, а геополітичні і соціокультурні розбіжності розвитку різних культурно-історичних типів кидають виклики до загального прогресу людства. В дещо метафористичній формі (слід зазначити, що його праця попервах сприймалася критиками, зокрема В. С. Соловйовим, як своєрідний літературний курйоз, не вартий будь-якої серйозної уваги) мислитель надав власне тлумачення прогресу, який „полягає не в тому, щоб іти всім в одному напрямку (в такому разі він швидко б припинився), а в тому, щоб виходити всім полем, що становить поприще історичної діяльності людства, в усіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може гордитися тим, що вона представляла вищу точку розвитку порівняно з її попередницями чи сучасницями, в усіх напрямках розвитку.

Зазвичай, в навчальній літературі (чи то історична, чи то культурологічна проблематика) увага акцентується на тому, що Микола Якович Данилевський, дослідивши культурно-історичні типи, дійшов висновку про надзвичайно важливу роль слов’янського типу культури. За певні пансловенські перебільшення його неодноразово критикували, але автор „Росії та Європи” відхрещувався від таких закидів, розуміючи всю прямолінійність і однобічність намагань тлумачення слов’янського культурно-історичного типу, як вищої точки, до якої спрямовані вектори попередніх цивілізаційних процесів. Високе призначення слов’янського історико-культурного типу вчений розглядав як модель – проект, яка за певних умов мала підняти людство на вищий щабель розвитку [2, с. 109].

З культурологічної точки зору концепція М. Я. Данилевського не втратила свого значення і в наш час, хоча деякі перебільшення, ясна річ, не свідчать про універсальність та довершеність теорії історико-культурних типів. Розглядаючи унікальність і значущість концепції російського мислителя, потрібно звернути увагу га два основні моменти. По-перше, надзвичайно евристичним є ідея М. Данилевського щодо мультіцивілізаційного підходу до історії, за якого історія людства постає як поліцентричне утворення, що має тенденцію до формування глобальної, планетарної цивілізації.

Слід зазначити, що сам М. Я. Данилевський не так схвально ставився до такої перспективи, оскільки усвідомлював ризики і негативні риси подібної, кажучи сучасною мовою, інтеграції – бажати задовольнитися загальнолюдським, на його думку „означає задовольнитися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнитися неможливою повнотою” [2, с. 123].

По-друге, широта поглядів М. Я. Данилевського проявилася в застосуванні діяльністного підходу до розрізнення культурно-історичних типів розвитку від ступенів розвитку як основи вторинної, похідної основи поділу всесвітньої історії людства.

Культурно-історичні типи він розглядає як своєрідні організми, на зразок біологічних, які мають свою динаміку. В її основі знаходиться культурна (за М. Данилевським – народна) діяльність, яка поділяється на чотири основні розряди, а вже вони, при бажанні, можуть бути поділені на підрозряди в залежності від розгляду певних аспектів творчості.

До основних типів такої діяльності віднесені:

· релігійна діяльність (ставлення людини до Бога, формування віри та релігійної моралі і таке інше);

· культурна діяльність (ставлення людини до зовнішнього щодо людини світу – теоретичне, художнє і технічне, на основі яких усвідомлюються потреби та вирішуються проблеми, шляхи і засоби їх задоволення);

· політична діяльність, яка спрямована на регулювання як відносини між людьми в межах певної спільноти з погляду завоювання, утримання і використання влади, так і міжнародних відносин;

· суспільно-економічна діяльність, яка охоплює „відносини людей поміж собою не безпосередньо як моральних і політичних особистостей, а опосередковано – через умови користування предметами зовнішнього світу, отже, й здобування та обробки їх” [2, с. 472].

М. Я. Данилевський поділив усі культурно-історичні типи на чотири групи.

Історично перші (або автохтонні) типи культури (їх виділено не на підставі головної ролі того чи іншого типу діяльності, а за ознакою їх ролі в здійсненні переходу від тваринної життєдіяльності до культурно-історичної, власне людської діяльності). До них віднесено єгипетську, китайську, вавилонську, індійську та іранську.

До другого класу віднесені культури, які залишили значний внесок в одному із зазначених типів діяльності. Серед них єврейська (акцент на релігійний діяльності), грецька (здобутки в художньо-культурній діяльності) та римська (розробка права та механізмів регулювання політичних відносин).

Германо-романський або європейський тип культури складає, за М. Я. Данилевським, третій клас. Цей культурно-історичний тип вирізняється серед інших здобутками у двох різновидах діяльності – політичній і власне культурній. Йдеться перед усім про здобутки в створенні політичних держав і політичних націй, розвитку науки, книгодрукарстві, а також значні досягнення в промислово-технічній діяльності (розвиток машинних технологій, транспорт, найважливіші винаходи та їх застосування у виробництві і таке інше).

Четвертий клас складає теж один історико-культурний тип – слов’янський. Саме цей тип, на думку дослідника, уособлює чотири типи діяльності, але ця культура, серед існуючих на той час культур, ще не сягнула стадії цивілізації. Слід зазначити, що на початку ХХ ст. Росія досягла значних показників в економічному розвитку, за яким вона на 1913 рік була попереду багатьох країн світу, і, одночасно, вирізнялася православною духовністю, соборністю, всесвітньо відомими здобутками в сфері мистецтва (балет, живопис, театр і таке інше).

Важливою рисою концепції М. Я. Данилевського є те, що мислитель не прагнув протиставляти культуру і цивілізацію, звернувши більше уваги на фази формування культурних типів та їх місце в історії людства. Серед основних фаз поступу таких типів він виокремлює три основні: · етична фаза розвитку (формування етносу, морфологічних начал даної культури, тобто певного складу розуму, почуття волі, які забезпечують оригінальність спільноти); · державна фаза (на цій фазі здобувається незалежність, утворюються політичні інститути влади, народи „готують місце своєї діяльності”; · цивілізаційні фаза (або цивілізація), на якій реалізуються всі творчі потенції і яка робить певний народ неповторним, а його внесок у світову скарбницю культури невмирущим. Цей період відносно короткий (400 – 600 років), період не тільки зльоту, але й період повного спустошення цих народів як суб’єктів історичного творення.

Концепція „культурних організмів” німецького мислителя і одного із основоположників філософії культури Освальда Шпенглера (1880- 1936 рр.) викладена в роботі „Занепад Європи”. Особливістю її є те, що культура уподібнюється до живого організму, в якому всі елементи взаємопов’язані і взаємообумовлені. Культурні організми, на його думку, проходять цикл: „дитинство” („весна”), „юнацтво” („літо”), „зрілість” („осінь”), „старіння („зима”). Виділяючи три форми культури (міфосимволічна, метафізико релігійна та механістична), О. Шпенглер стверджував, що культура, вичерпавши енергію розвитку, перероджується в цивілізацію. Ставлення до цивілізації у нього вкрай негативне, оскільки надмірно раціоналізована і вкрай запрограмована діяльність людини може призвести до загибелі історії людства.

Як і у М. Я. Данилевського, так і у Освальда Шпенглера, показовим є порівняння культури з живими організмами. З одного боку це пояснюється бурхливим розвитком в той час біології, обговоренням у суспільстві вчення Ч. Дарвіна про природній відбір, з іншого – прагненням уподібнити розвиток культур до складних форм розвитку органічного світу та протиставити „живі форми” вже закостенілим, сталим (цивілізації). Певним чином на таку аналогію спонукала біографія і досвід мислителів. М. Я. Данилевський, як відомо, захистив магістерську дисертацію у Петербурзькому університеті з ботаніки, а головну сферу його інтересів тривалий час становила біологія. О. Шпенглер був скромним учителем гімназії і прославився як мислитель лише після виходу своєї праці (1918 р. – перший том, 1922 р. – другий том).

У О. Шпенглера кожна історична культура – великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. Дослідник вважав доречним використовувати для її характеристики поняття „габітус” (габітус – біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини). Основу культури становить її самобутня душа. Культура має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Основою, скажімо, західноєвропейської культури він вважав „фаустівську душу”, а основою греко-римської – „аполонійську”.

Кожна культура унікальна і самобутня, її „габітус” (основні риси) складають життєві вияви, серед яких вибір певних видів мистецтва (вибір рельєфної пластики і фрески еллінами, або ж контрапункту та масляного живопису у західноєвропейській культурі), схильність до екзотики (Індія), чи навпаки, до популярності (античність); схильність до усного мовлення (античність) або ж до писемності (Китай, Західна Європа) [1, с. 281-282].

Ці життєві вияви детермінують види духовної комунікації та спілкування загалом, тип соціально-психологічних установок, форму адміністративних систем і характер норм поведінки. Крім того, габітус культури визначається також такими ознаками, як тривалість її життя (ідеальна тривалість приблизно 1000 років) та певний тип розвитку.

Розглядаючи проблему циклічності розвитку культури особливу увагу слід звернути на думку О. Шпенглера про те, що кожна культура (а він її не ототожнює з локальною цивілізацією!), кожний підйом або спад, кожен період розвитку має завжди однакову тривалість. У ритмах політичного, духовного і художнього становлення різко виділяються, на його думку, п’ятдесятирічні періоди, серед масштабніших – трьохсотлітні періоди (бароко, великих математиків, античної плати стики тощо).

Основною розвитку культур є пульсація „життя”, яка веде до проходження стадій зачаття, народження, ріст, старіння і загибель, котрі відбуваються лише у взаємодії з соціальними силами. Життя можна осягнути лише через поняття „долі”, оскільки саме вона задає розвиток певної культури. Тлумачення історії у О. Шпенглера фаталістично і схиляється до містицизму. Народи, які „знаходяться під чарівністю культури, виявляються не творцями, але витвором цієї культури” [14, с. 174].

Важливою рисою концепції О. Шпенглера є заперечення ним культурно-історичної єдності людства, яке він називав „пустим звуком”. Дослідник вважав, що сутність історії людства та її форми можливо зрозуміти лише тоді, коли буде зчесана морфологія кожної культури.

О. Шпенглер виокремлює вісім типів культур, які досягли повноти свого розвитку – єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, арабо-візантійська (магічна), греко-римська (аполонійська), західноєвропейська (фаустовська) та культура майя. В процесі виникнення знаходиться російсько-сибирська культура. Поряд з ними існують і інші культури, але вони ще не досягли зрілості і роль їх в історії невелика. Важливо підкреслити, що О. Шпенглер в динаміці культур заперечує сам факт культурних запозичень і взаємовпливів. Більше того, автор „Занепаду Європи” наполягає на принциповій відсутності культурної спадковості, а також на тому, що культурні смисли неможливо передати, оскільки досліджуються та засвоюються лише деякі формальні прояви тих чи інших культурних феноменів. Відсутність спадковості мислитель прагне довести за допомогою міркувань „від противного” – шляхом спростування впливу римського права. На його переконання арабське право, засвоївши античні твори, взяло з них лише те, що відповідає світосприйняттю арабів: арабське право походить не від практичного досвіду, як у греків, а від Бога, який сповістив про нього через просвітницьких пророків. Так само і західноєвропейське правове мислення, поверхово засвоївши значення античних слів, формувало норми права на основі власного досвіду [14, с. 87].

Наука, яка відкриває і систематизує закони природи, названа ним систематикою, а морфологія органічного, історії та життя – фізіогномікою. Якщо систематичний спосіб розгляду світу досяг на Заході своїх вершин, то фізіономічний розгляд ще має сформуватися. О. Шпенглер наголошує на тому, що пізнання природи є справою виховання, а знавцем історії народжуються; пізнання природи – це робота, а пізнання історії – це творчість. Розум, система, поняття, як вважає мислитель, вбиває предмет дослідження, оскільки стає застиглим і дозволяє себе поділити на складові частини. Навпаки, споглядання одухотворяє. О. Шпенглер уподібнює діяльність історика і поета, а душу художника – душі культури.

З метою порівняння різних культурних подій, що віддалені в часі, він вибудовує різні таблиці, на основі яких прагне довести однаковість проходження певних етапів розвитку різними культурами. Деякі аналогії О. Шпенглера досить натягнуті, а інколи - неточні. Таким чином, концепція О. Шпенглера, незважаючи на існуючі недоліки, суперечливі погляди і недостатність обгрунутвання деяких тверджень, мала суттєвий вплив на діяльність багатьох філософів і культурологів, серед яких П. Сорокін, А. Тойнбі, Е. Гуссерль, М. Фуко, М. Мерло-Понті, Теодор В. Адорно та ніші

Ідеї О. Шпенглера знайшли продовження в роботах англійського соціолога Арнольда Тойнбі (1889- 1975 рр.). В роботі „Дослідження історії” (12 т.; 1934 – 1954 рр.) він виклав основи концепції „локальної цивілізації”, згідно якої історичний процес постає як сукупність не зв’язаних між собою та якісно відмінних цивілізацій. Кожна з цивілізацій є сукупністю стійких територіальних, політичних та релігійних особливостей.

Цикл існування цивілізації, згідно А. Тойнбі, передбачає п’ять послідовних стадій: зародження, становлення, криза, розпад, загибель. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. За критерієм послідовного проходження кожної із зазначених стадій він скла в свій список цивілізацій.

Ознакою зростання цивілізації є збільшення її духовної незалежності, спроможності до самодетермінації, самовизначення, а криза, на його думку, пов’язана з втратою енергії, пасивністю еліти суспільства, збільшенням непотрібних соціальних інститутів і таке інше. Механізми соціокультурної динаміки пояснюються з процесами адаптації на наявні виклики за схемою „Виклик – відповідь”. Цивілізації дістають розквіту завдяки „пориву”, який тягне їх від виклику через відповідь до нового виклику; від диференціації через інтеграцію до нової інтеграції.


9539026397003821.html
9539179797079728.html
    PR.RU™